Легенда про «Мертвого Півня»

Культова львівська рок-група невдовзі святкує десятиріччя

 

Цей претензійний епітет - «культова» - група «Мертвий півень» заслужила своєю універсальністю. «Півні» - це завжди значно більше, ніж просто добра музика. Вони, зрештою, не потребують плакатів, футболок, курток зі своїм зображенням. Розчиненість «півнівських» звуків у Львові «працює» на них краще будь-яких рекламних штучок. «Півні» линуть у ефір музикою своєю і голосами ді-джеїв (вокалістка Ярка Якуб'як і гітаріст Ромко Чайка працюють на радіо, колись на «Люксі» працював інший фронтмен - Місько Барбара), так само як і специфічні львівські звуки, від найбанальнішого міського шуму до голосів героїв і демонів Леополіса. «Мертвий півень» - доскональне втілення львівського міфу, а маючи таке потужне трансцендентне, прости Господи, джерело можна завести будь-яку, навіть дуже снобську аудиторію. (В цьому могли переконатися ті, хто колись був на концертах «МП».)
Втім, про популярність, про усілякі шоу-бізнесові справи - зась. Бо що таке «популярність», як її вимірювати, коли вони співають: «нас неможливо не любити»?
І ніхто не переконає мене, що років, припустимо, за 60 якийсь аспірант (аспірантка) не візьметься за дослідження (страшенно наукове) творчості «Мертвого півня». Навіть одного альбому, наприклад того ж «Підземного зоо» 1994 року народження, не кажучи про решту, яких нині ще сім, а за 60 років обов'язково (обов'язково!) буде більше, вистачить для серйозних наукових викладок. Захищають же у Польщі дисертації з львівського міського фольклору, а «півні» це ще ширший, ще глибший, ще відвертіший міф...
Я уявляю цього аспіранта в розгубленості перед цими древніми аудіозаписами, перед цими апокрифами. І як йому розмістити цю музику, цей міф у розграфлених на сакральне і профанне, на трагічне і смішне, святе і грішне, уявленнях про світ? Якщо ця музика постійно вислизає з розставлених пасток, вибухає у зручненьких шуфлядках, якщо вона нестримна і незбагненна, ніби весь схиблений світ? І в який пантеон запхати міського бога Ероса?
Сивочолий науковий керівник спробує пояснити, чого ж це він так шаленів, тішився, чому таким святом був для нього кожний концерт, чому він кричав, танцював, божеволів. Він говоритиме незграбно і банально. Справді, як наважитись і пояснити - чому ж власне їх неможливо не любити?
Бо не пасує сивочолим бути відвертими, якщо це, звичайно, не мудрий львівський Аґасфер напідпитку. Втім, ці останні рідко викладають по універститетах - вони й виринають з нетрів Леополіса лишень на допомогу юним і симпатичним мандрівникам.
Бо треба самим блукати в цих нетрях, загубитись опівдні десь на Старому Ринку, треба самим видиратись під небеса якимись сходами і дуже схожими сходами спускатись у підземелля, шукати притулку у цих ренесансових подвір'ях, і бути трохи бездомним, і трохи сп'янілим, і відчайдушним, і безкомпромісним у вірі, у коханні, у зляганні...
Можливо, я перебільшую, можливо, це все патетика і міфотворення, і примара, і самовпевненість? Але як, ох люди, як можна їх не любити, коли є андруховичева «душа з її кров'ю і реготом», коли в центрі жорстокого і прекрасного світу обертається місто, а світ цей в свою чергу любить тих, хто сміється йому в обличчя!
Тільки не думайте, що це все - оптимізм. Аж ніяк. Чомусь мені здається, що і через 60 років школярам розповідатимуть, що їхня батьківщина починається, як колись починалась «родіна», з жовчного Івана Вишенського, з гайдамаків, що постійно рубають католиків, кріпаків, яких женуть на панщину, і все це відбувається виключно під спів соловейка. Але вони, і серед них, безперечно, наші майбутні дослідники, ще завзятіше шукатимуть трішки іншого образу своєї країни, і шукати їм буде значно легше. І вони будуть дуже схожі на тих, хто 60 років тому, завзято підспівував «півням» і гоцав під «Садок вишневий» (той самий, шевченковий). І у них буде вибір. Усі міські боги, з Еросом на чолі, мені свідки.
Чи знаєте ви українську ніч? Ні, ви не знаєте української ночі! Коли сотню юних і щирих об'єднує те істинне, що їхньою мовою звучить як «рок-музика», те істинне, що їхньою мовою звучить як «Бу-Ба-Бу». І коли так само, точнісінько так само, тішаться самі персонажі Великого Міфу, коли вони зливаються зі своїми адептами, і коли всі «святі в своїй любові». Коли у якомусь із львівських, чи київських клубах, або ще десь, відновлюється зв'язок поколінь, і всі страчені - вже відспівані, і загнані - відкуплені, і навіть Ваня Каїн «вже не сторож».
Можливо, я перебільшую. Можливо, це справді патетика і міфотворення, і примара, і самовпевненість. Але я точно знаю, що для моїх онуків співак і поет Михась Барбара, вокаліст «Мертвого півня», буде кимось на кшталт, скажімо, Уленшпігеля, а гітарист Роман Чайка, чиє ім'я потрапило до «Перверзії» Юрія Андруховича, буде таким само реальним (чи нереальним), як і решта героїв. Натомість я точно знаю, що «легенда про «Мертвого півня» суттєво відрізнятиметься від прекрасних легенд про Моррісона, Кобейна і сиріч з ними. Легенда про «Мертвого півня» не летить навздогін падінню і смерті, вона є викликом падінню, смерті, а також тупості, рогулізму і «українському» «шоу»-«бізнесу», свєтлая єму память...
І я точно знаю, що після всіх поневірянь, блукань, зустрічей у Львові та на околицях, проживши свої пошуки, спустившись з Високого Замку, виринувши з пивниці, загубившись вранці серед облич на Академічній, той гіпотетичний аспірант розпочне своє дослідження так:
«Їм виповнилось десять років, і почалася молодість».
Оксана ГОРЕЛИК.