Липи / Коло (Made in ЮА №6)

ЛИПИ (КОЛО)

Місто немов сузір'я.

Як часто, блукаючи, йшли ми
на світло домів, від яких
не лишилося й каменя!..
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?

Як часто шукали ми гирло,
і міст, і причал
в опівнічних пустинях дворів,
та хто нам повірить, що річка була тут?

Тільки крізь нас переходять міста
у непам'ять.
Ми вимовляємо їх
і знаходимо іншими. Втім,
вранці виходиш на площу і все пізнаєш:

Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.

Це останній, за рахунком десятий вірш у циклі «Липневі начерки подорожнього», зрозуміло при цьому, що написаний у липні – питання лише, котрого року, 1987 чи 88-го. Підказати можуть Іван Малкович та його дружина Ярина, які тиждень перед тим відгуляли своє весілля у Нижньому Березові. Отже, після весілля Малковичів я чогось поїхав до Львова, де ми з Небораком, Жигуном та іншими гарними людьми провели кілька фантастично спекотних (і в переносному розумінні теж) днів та ночей. Повернувшись додому, я захотів писати вірші. Сів – і за кілька годин написав їх аж десять. Мій особистий абсолютний рекорд. Звичайно, в «Липах» знову з’являється тема води, точніше, річки. Ця річка підземна, вона втекла від нас, це Полтва, що її замурували, і зараз ми всі страшенно потерпаємо без неї, особливо посередині літа. У ті часи я під дією тодішнього поганого вина любив розвивати таку теорію, що начебто в середньовіччі Полтва була навіть судноплавною, отже, у Львові мав десь існувати свій порт. У своїх нічних походах вимерлим, та все одно спекотним кам’яним містом ми намагалися відшукати її, річки, сліди.

Усе інше тут – минущість і марнота марнот, себто «світло домів, від яких не лишилося й каменя». І, звичайно, цвітіння лип, його останні години. Така от лірична «філософія».

Юрій Андрухович