Ми так жили, немов співали джаз (Made in ЮА №7)

МИ ТАК ЖИЛИ НЕМОВ СПІВАЛИ ДЖАЗ (ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ)

Це — спроба написати вірш про нас,

 про нашу учту, молоду і п'яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.

Хоча не джаз, а камерні концерти
зривали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.

Чи хто за нами йшов по тих слідах?

Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-

пристойності. А ти пекла мене,

щоразу інша, не така. Ще з ночі —
тi дві руки у мене на плечах
я пам'ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?

Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах…

Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті,
чи з'їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під маскарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,

де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп'ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).

Туди, де всюди відбувався сон —
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п'яний був зустрічний,
а всі зустрічні — п'яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.

Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас,
чи то в Прованс,— але рушала гори!..
Отак ми йшли, немов сліпі у море,—
і ти, і я, і всі навколо нас…

Як на мої звичні виміри, то дуже довгий вірш (а в тексті пісні він звучить ще й не повністю, з деякими пропусками). Інакше Міськові довелося б і зовсім задихатися :)  Добре, що я всього тільки шепочу й не особливо напружуюся:)

Так от – що це було?

«Елегія післяноворічного ранку» -- досить пізній вірш, один з останніх за часом написання у збірці «Екзотичні птахи і рослини» (1991). Він мені написався в Москві з великої ностальгії й туги за тим, що минуло десятиліття тому. Насправді це такий собі потік спогадів про зустріч нового 1979 року у Львові, в гуртязі Поліграфу на Майорівці, про те, як нещасливе кохання раптом виявилося щасливим, про те, як уранці з похмілля ми всі рушили вгору на засніжений Кайзервальд і як ми потім з нього всі поверталися, раз у раз послизаючись і падаючи на  животи або задниці. Усе це справді нагадувало камерні концерти, музику Вівальді, арт-рок і нарешті джаз. Тобто це була передусім добра музика, яку ми всі тоді слухали.

Об’єктивно кажучи, то були абсолютно гнилі часи тотальної несвободи і повсюдної присутності пасток, понаставлюваних на нас системою на чолі з кагебе. У вірші це звучить як «недремна, мов радар, націлений на сни, чигала зрада». Радар, націлений на сни! Саме так і не інакше. Вони намагалися навіть наші сни контролювати, а не те що наші дії. І попри те ми ще кохалися й намагалися співати такий собі джаз.

Ще кілька слів про Ігоря. У «Таємниці» я пишу про нього так: «Він був – я не маю іншого слова – геніальний. Це було все разом – рисунок, малярство, акторство, спів, гра на багатьох музичних інструментах, сюрреалізм, гумор, свобода. Це був Ганс Гольбайн Молодший – не менше! Слухай, виберися тут, у Берліні, до картинної ґалереї й подивися роботи Ганса Гольбайна Молодшого, тільки так ти зрозумієш, хто такий Смичок! Він читав уголос речення з першої-ліпшої книжки – і мені хотілося прочитати її всю. Він умів таким чином переповідати фільми, що з них якнаочніше вилазило все потаємне, до того ж виявляючись головним. Я досьогодні завжди і всюди намагаюся співати позичені в нього пісні – чи то лемківські, чи якісь козацько-турецькі. Він навчив мене з головою занурюватись у хорали, маґніфікати й ораторії. Він був рокером і бітником і пронизливо сурмив у старовинний ріжок з якогось південного степу. Багато років по тому я написав «Елегію післяноворічного ранку» і там є про нього: Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, // в якому всі музики триста років // шукали кайф і висновки глибокі, // а нам зостались метушня і шок… ну і так далі, а потім, уже ближче до кінця: Хоч ми й були, мов мандрівні актори, // і в нас був Ігор – він сурмив, як ас!  До речі, деякі коментатори схильні бачити за цим Ігорем цілком інших людей. Тому принагідно заявляю: той Ігор – Смичок! Нікому з вас, мудаків, не відомий геній».

На цьому дякую за увагу.

Юрій Андрухович