Calling Dem (Made in ЮА №8)

CALLING DEM

У квітні сімдесят восьмого

я лежав на підлозі в одному з гуртожитків Львова,

майже непритомний від випитого

і вісімнадцятилітній.

Наді мною щось відбувалося, мої старші

друзяки приймали гостей, пили чай

з вином, варнякали про мистецтво.

Мою голову крутило в центрифузі.

Здається, то було нещасливе кохання

і проблеми з курсовою в тому числі.

Крізь туман в очах

я побачив патлаті обриси Дема і провалився

у ще глибшу безодню: неможливо! Delirium

tremens: Дем у моїй кімнаті!

Я вже не знаю, добре це чи погано,

але у вісімнадцять років ми все ще потребуємо

культів, ікон, чи швидше ідолів.

Дем був художником альтернативи.

Дем був гіповий, сюровий, джинсовий,

асоціальний, універсальний.

Менти в’язали його замалим не щодня.

Його картинки купували західні сноби.

Як усі фанатики, я готовий був мити

його подірявлені стопи.

Він був святий мого культу, you know what I mean.

У жовтні дві тисячі другого   

(нічого ж собі, чверть віку як вітром здуло!)

його не пустили на мій вечір.

Кажуть, він був майже непритомний

від випитого і не надавався. Тим більше,

для такого альтернативного зібрання.

Усе, що лишилося того разу від нього –

якась така літографія

завбільшки з поштову марку, для мене.

Я навіть не знаю, що з нею робити.

Якось дивно вішати поштову марку на стіну.

Але я не про те –

я про вічне розминання. Стільки облич

засмоктало у недосяжні відстійники!

Вони вже навіть не кричать звідти,

вже навіть не кричать.

І стільки всього не сталося, що більше

й не станеться.

А з іншого боку –

який роман ми удвох написали, самі

не відаючи! Яка нев***енна епічність

на цілих чверть віку! Дем! Ти чуєш?!!!!

Дем!!!!

Це я до тебе кричу зі свого відстійника.

Тут ідеться про той самий час, що і в попередньому вірші – кінець сімдесятих, Львів, і я в ньому студент. З усіх текстів цього альбому цей, напевно, найменше потребує коментарів – усе й так зрозуміло. А втім, завжди знайдеться що додати. Герой цього вірша Дем – це видатний львівський художник-графік Валерій Дем’янишин. Особисто мене він захоплював тоді двома сторонами своєї особистості – зовнішністю, стовідсотково гіпівською, і творчістю. Його графічні роботи того часу – цілком особливе явище на львівському та й загалом українському тлі. Для мене він був однією з тих постатей, які робили Львів найцікавішим містом на світі, він належав справжньому Львову, таємному, і протистояв зовнішньому, совковому. Я був надто юний, щоб наважитися спілкуватися з ним безпосередньо, але до мене доходили – як би це назвати? – його імпульси: через того ж таки Ігоря Смичка чи Вано Пеника. Вони розповідали про нього щоденні леґенди й анекдоти. Мені пощастило жити з цими людьми в одній кімнаті. Одного разу – о щастя! – в ній опинився Дем, але я так і не зміг сказати йому ані слова, бо був смертельно впитий і, зрештою, не повірив своїм очам, якщо вони взагалі в мене на той момент були.

Багато-пребагато років по тому я згадав його у своєму есеї «Мала інтимна урбаністика», десь поруч з Тарковським і рок-групою «СуперВуйки» -- і виявилося, що він ту публікацію відстежив, хоч я не думав, що він ще взагалі що-небудь читає.

Усе інше – в тексті вірша і пісні, а також у тих «недосяжних відстійниках часу», куди невблаганно засмоктує всіх нас разом з нашими пере-життями. 

Юрій Андрухович