«Мертвий Півень»: «Ми робили виступи у гей клубах»

До переліку «кого нам обіцяли, а ми їх так і не побачили на День Незалежності у Гуляйполі» належать: гурт «Mad Heads», які наче б то про свою участь у фестивалі дізналися з реклами і дуже образилися; письменниця Ірена Карпа, яку по дорозі певно викрали терористи; міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко (причина невідома); поет, народний депутат України Володимир Цибулько (можливо мені повилазило). Але головною втратою для «общєства» стала відсутність Івана Драча… Хоча Іван Федорович мав на те вельми поважну причину: пан Президент напередодні Дня Незалежності нагородив Драча черговою державною відзнакою (всі машемо ручкою у бік Києва та чинушів).

Михайло Барбара ніколи не бачив в жіночих очах такого розпачу, а тому запропонував:

Місько Барбара. Мертвий Півень. Фестиваль в Гуляйполі. День Незалежності з Махном — Так давай ти мені питання ставитимеш як Драчу, а я відповідатиму.

— ???:))) Добре, тоді уяви, що тобі 70 років. Ти — Іван Драч. Як почуваєшся?

— Я от уявляю собі, що… я старий пердун.

— Отак і насмілишся сказати людям, що Драч — старий пердун?

— Який свої найкращі вірші написав багато десятків років тому.

— Зачекай, у нього ж остання збірка вийшла у 1996 році.

— Я кажу найкращі вірші.

— А ти сам — шанувальник творчості Драча?

— Мені подобалися дуже його балади, але які були написані у 60–70 роках. «Балада про крила» у моєму юному романтичному віці взагалі була настільним твором. Мій улюблений фільм за його сценарієм. Це він переробив «Пропалу грамоту» власне для кіно. Але треба знати той момент, коли треба зупинитися і відійти десь.

— Але ж він постійно щось пише, навіть на засіданнях Верховної Ради.

— От бачиш, у тому й є проблема української державності. Президент Грушевський писав історію України на засіданнях Центральної Ради, а тим часом 300 хлопців йшли проти 12-ти тисячного війська. Тому що вони всі були писатєлі! Романтики, бляха муха!

— Як ти думаєш, Драч вживає щось для створення певних образів, типу «я — цинкова форма, а зміст в мені вишні…»?

— Ти знаєш, засоби приймати почали далеко не в минулому столітті, і не в цьому десятилітті, так шо… Нє, я просто не думаю. Йому достатньо власної шизи. Але вважаю, що все це покоління має просто відійти на заслужений отдих. І десь бажано у Гуляйполе.

— Кого пропонуєш замість них? Тобі особисто хто подобається із сучасної літератури?

— Я давно і вірно люблю «богобіжців». Це як перша любов, тобто це не забувається: Юрко Андрухович, Віктор Неборак. Найбільше Юрко. Він якось мене переслідує ще з 90-х років. Навіть видав збірку «Пісні для Мертвого Півня». Я вже приречений на нього, таке враження. Бо з’являється й ідея зробити театру «Арабески» виставу, яка буде базуватися на «Листах в Україну». Це фактично майже недруковані вірші, які Андрухович написав у 90-х роках.

Я люблю Жадана. Він пише — і все краще, і все краще. Я ним захоплююсь. Він великий. І може він навіть найбільший зараз.

— А заспівати щось з Жадана не хочеш?

— Буду співати «Переваги окупаційного режиму». Найпопсовіше, так би мовити. І Жадан, почуваю, тепер теж мене буде переслідувати. Моя перша вистава, це була вистава, яку написав Жадан — «Mеrry Christmas J. C.». А тепер він написав інші тексти, на які буде нова вистава. Я зараз вертатимуся до Харкова. На початку вересня сідаю з «Харків Клейзмер Бенд» — це єврейська музика така. І разом з ними будемо робити до вистави музику.

Взагалі я постійно і багато читаю. Я Тараса Прохасько теж люблю. Це якесь покоління моє. З дещо молодших не має, щоб мене так вставляло. Можливо тому, що я з того покоління.

— А поетичний бодіарт вставляє? Наразі це дуже модно, бо багато літераторів влаштовують творчі вечори з бодіартом.

— Я люблю жіноче тіло. Але не вважаю, що воно обов’язково має бути розписаним. Це само по собі досконале створіння.

І я не люблю таких речей, які модні. Це автоматично мене відштовхує. Але якщо щось ТАКЕ придумати, то чому б ні. Ми робили якісь глюки. Давно, коли грали у Львівському художньому будинку. Малювали, у тому числі і по нас. Ми робили виступи у гей клубах. І все це якось нормально. Це кльово.

І мені цікаво, що Жадан напише, якщо знайде доброволку. Це красиво. І то, що воно є тут — це теж кайф. Місцями це мені нагадує атмосферу Львова у далеких 90–92 роках, коли був фестиваль «Вивих». Дуріли не тільки на сцені, а дуріли всі. Це було свято міського божевілля. Люди розмальовували машини, будинки, себе. Робили якийсь конкурс капелюхів. І це було дуже кайфово.

— Якщо тебе тут так пре, то, мабуть, є й якась духовна спорідненість з Махном?

— Щось таке є у цьому ідеальному анархізмі: робити те, що ти хочеш. Бо я принципово роблю тільки ті речі, які хочу робити. І якби не хотів бути тут, я б не був. Але я тут, на жаль, на один день.

Ми люди дивні, як колектив. Кожен має ще паралельний світ якийсь. Півень є Півнем — одним із світів. А Ромко — без телевізора не може. Чайка — телевізорозалежна особа!!! Я мушу їхати до Львова, бо ненадовго приїхала моя сестричка, яку я не бачив років три-чотири. Вона тепер поза Україною живе. Хлопці мають свої проекти у Львові чи Харкові. Ми взагалі тепер з’їжаємося, бо двоє людей у Харкові, двоє — у Львові і один у Києві. Така ми збірна України!

Певно, перейнявшись спогадами з далеких 90-х років , Місько Барбара вирішив відновити львівську атмосферу на гуляйпільській сцені. Заспівав він й Андруховича, і Жадана, і навіть традиційно обстібав історію кохання української дівчинки «Ірини де Білик» до мучачика Франсуа. І все це з власним хореографічним супроводом: хаотичними танцями з роздяганням топлес та хватанням за чоловічі принади (звісно ж, сво ї:)).

Сподобалося? Тоді готуйтеся: вже восени «Мертвий Півень» пообіцяли привезти щось свіженьке до Дніпропетровська!

Оксана Кузема