Мертвий півень ще живий?

За сім років існування "Мертвий півень" випустив п'ять альбомів: "Ето" (1990), "Мертвий півеь" (1993), "Підземне зоо +", "Лайв у Львові" (1995), та "Іль тестаменто" (1996).

Останній цікавий тим, що, не змінюючи своєї концепції - робота з поезією - члени півня знайшли зовсім новий звук для себе, нові виходи, коли кожна нота зачіплена до когось іншого, це не є вже група, яка якість у гітаристських випусках, але касети фірми "Галрекордс" є якісними, це перший альбом, який чайка слухає не як виконавець, а як відсторонений слухач.

Крім того є сольні проекти: Олег (Джон) Сук, басист півня, створив великодній проект є за участю більш ніж 50 музикантів. Його ж проект - Ох, зафіксований в альбомі "комедія екстазу", де грають двоє музикантів з півня і двоє з "Пам'яток архітектури". Роман Чайка має сольні альбоми "Сігал Спожив Спілка" і "Їжак". Марко Андрейчик, диск-жокей з америки, який приїхав зі своїми піснями, запросив усіх музикантів "Мертвого півня" і двох музикантів "Плачу Єремії" до співпраці.

Батьки Романа Чайки, соліста і керівника рок-гурту "Мертвий півень" та одночасно ді-джея радіо "львівська хвиля" Романа Сігала бажали, щоб їхня дитина мала нормальний фах. І він закінчив кафедру біохімії біологічного факультету Львівського державного університету, захистив диплом, працював в инстітуті біохімії. Біохімія - сімейна справа родини Чайки, Батько Романа - біохімік, дружину він також собі обрав біохіміка. За твердженням самого Чайки - у всій історії світового року подібного прецеденту ще не було. Але паралельно до навчання в середній школі Роман вчився вісім років грі на класичній гітарі.

Твої батьки керують твоїм життям?

Ні, але я прислухаюся до їхньої думки.

За що ти їм вдячний?

За те, що вони не дали мені стати радянською людиною. За те, що я не став "совком". Мій батько дав мені таку освіту, за яку я буду йому вдячний завжди, і ще буду розповідати своєму синові і всім своїм нащадкам. Він мені показав всі музеї колишнього Радянського Союзу. Я відвідав всі картинні галереї, я бачив всі експозиції музеїв від Петербурга і до самих окраїн. Я разом з батьком передивився всі театральні вистави колишнього Союзу, а не тільки Львова, Москви та Петербурга. Я потрапляв навіть на такі вистави, за квиток на які батько викладав всю свою зарплату. Він мені показав частину України. Я ще був малий, а він мене звозив вже до Києва, на Чернечу гору в Карпати. Крим того, я мав доступ до батькової бібліотеки. В часи совдепії мати супер-видання! А далі вже була справа моя - звичайно, якщо батько дає такий поштовх!

Твоя нинішня робота дає тобі великі гроші?

Ні. Це менш, ніж прожитковий мінімум. В принципі у Львові ще до сих пір не навчилися платити людям по труду. Але інша справа, що я від цієї роботи дістаю задоволення. Це творча робота. Це не є просто журналістська робота, як відпрацьовування хліба. Це є журналістика з творчістю.

В тебе були якісь злети творчості?

Я зараз себе чую на порозі того. Ми з групою максимально виходимо на спільне вібрування. А абсолютним злетом я вважаю наш останній альбом. Є ще одна наша давня пісня (1994р.) називається "Єдиноріг". На вірші Андруховича. Це для мене як одна з сюїт. "Сюїта життя" - це я собі такий термін взяв. Фантастична річ. Коли я відчував музику, друзів, простір. Це було трансцендентне явище.

А падіння?

Ну так, два роки в радянській армії.

Вперше "Мертвий півень" мені довелось почути на "Вивиху" у 90-му .

Так, це був наш дебют. Вже сім років було зараз, 28 травня.

Всі ці роки ваша робота переплітається з "Плачем"?

Так сходиться діло. Ми з "плачем" займаємо ту саму нішу. Хоча музично ми є різноманітні. Але по ідеї своїй і ми, і вони працюємо з поезією. На відміну від багатьох команд, які працюють із текстами.

В яких фестивалях ти брав участь і чому?

"Червона рута", тому що тоді це був Фестиваль Фестивалів. І ми взяли єдину тоді першу премію. Більше вона не присуджувалась в жодних категоріях. До речі, за пів-години до виходу на сцену я вже знав, що ми її матимемо. Я відчував це. І наші хвилювалися дуже. Я сказав: "Хлопаки, не треба хвилюватися. Ми будемо співати зараз просто пісню. Ми прийдем і заберем першу премію." Всі зареготали. І так воно й сталося. Ми брали участь у фестивалях, які не віддавали Радянською Україною. Бо всі фестивалі організовані у нас як совкові. Ми виступали як гості, як перша українська команда, на "Berlin Independent Days" (BID) 93-го року. У клубі "Таккелес Кеффей", на майданчику, де знімають MTV-Unplugged дуже часто. Поруч з нами були Анжеліка Коршинська і "Скрябін". Крим того, ми виступали на такій спеціальній акції як "Львівська сцена у Фрайбурзі", де були запрошені представляти Україну. Правда, ніяка влада нас у тому не підтримала. Ми їхали, як музичні бомжі з купою ідей. Ми виступили і визнані як "найкращий акт" фестивалю "Барден трефен' 95". Це є міжнародний фестиваль з сімнадцятирічною історією в Нюрнберзі, де було 184 групи з 27 країн. В тому числі і "вища ліга" - канадські команди, американські. Відразу ж на день вийшло 16 рецензій у центральних німецьких виданнях, де нас було визнано "Найкращою акцією фестивалю". Я страшенно з того тішився. І я з того гордий.

Коли ти відвідуєш закордон, на що звертаєш увагу?

На те, наскільки я зможу зкомунікуватися з людьми. Тобто, я , в принципі, знаючи англійську мову, себе відчуваю всюди добре. І я шукаю тих людей, з якими мені цікаво. Але звертаю увагу - загалом, на вулиці, на розкомплексованість людей. В доброму розумінні - розкомплексованість. Тобто щирість почуттів ззовні. Бо наші люди,ти знаєш, ходять як статуетки. Там почуття не ховаються. А ще я звертаю увагу на літературу і музику цієї країни. А перший шок для мене був у 87-му році, коли я в Нью-Йорку попав в найбільший музичний магазин. Оце розмаїття музики, де представлено все - від андеграунду та індепендент, незалежних жанрів, аж до найкрутішої комерції. І все це - таке багатство. Для мене це був перший шок. А коли я потрапив в магазин з інструментами! Моя жінка мене чотири дні мене не бачила. Бо я сидів в цьому магазині, пробуючи різноманітні інструменти і дивуючись, як далеко пішла технологія.

Ти хороший батько?

Думаю, що ні. Але я люблячий батько. Справа в тому, що добрий батько мусив би приносити, в ідеалі, достатньо грошей. Я не кажу, щоб багато. І проводити найкращий час з жінкою та дитиною. Я, на жаль, по роботі своїй майже їх не бачу.

Ти існуєш сам у своєму музичному стилі, чи орієнтуєшся на якісь музичні напрямки?

Я ді-джей, і знаю все, що робиться навколо. Навіть ті напрямки, які мене просто денервують.

А що ти називаєш "псевдо-музикою"?

Так звана "пурга" київська зроблена для викачування грошей під назвою "рейв". У Києві рейв майже не крутять, але називають це "рейвом". Тобто шумово-ритмові забезпечення дітисьок, щоб вони могли нормально довбатися в екстазі під тими чи іншими наркотиками. Це не євже музика, хоча справжній рейв є дуже цікавою музикою, експериментальною. Це мене денервує. І мене найбільше денервує пост-радянсько-українська, скажем так, музика. Це навіть не естрада. Мене дуже денервує те, що на кожному кроці продається кримінальна суміш блатняка і ресторану одесько-московського пошибу. Мене дуже денервує виштовхування кримінальним шоу-бізнесом Києва на українське телебачення в масовому екземплярі людей, на жаль, на рівні олігофренів. Мені дуже подобається, що ді-джей Кузя (Сергій Кузьмінський із "Браттів Гадюкіних") таки зумів на всю Україну хоч рах сказати, що український шоу-бізнес по кількості олігофренів перевищує армію.

Твоя родина "зберігається за сімома замками"?

Ні, в мене родина дуже відкрита. Для людей певного рівня інтелекту і стану душі. Приходять до мене тільки друзі, які мають "горе від розуму". Так як і я. Тобто це є розумні, обдаровані духовно люди, які можуть до мене приходити вдень, вночі, у великій кількості, по одному, не має значення. Для них моя хата відкрита завжди. Але мене денервує, коли дзвонять якісь придуркуваті панянки о першій годині ночі і пробують назначити рандку на каву. Раніше це було достатньо часто. Але я почав обрубувати. Знайшов у собі нахабство. Бо коли я просто вислуховува все це, людина тішилась і дзвонила другий раз.

Маслюк Маслюклвич