категорії: музична рецензія

Міський бог Ерос та інші

Можна досхочу кепкувати з львівських сентиментів до рідного міста. Декого з нельвів'ян дратує той незрозумілий гонор і часто безапеляційне утвердження власної вищості з прив'язкою до місця. Надто ж — коли це сфера рок-музики.
Скептик спресовує уривчасті враження і робить висновок, що львівський рок є переважно оспівуванням місцевих кав'ярень, історичної значимості і самих себе.
Але слабким місцем будь-яких клинів є плутанина понять «місце», «місто» і «Місто». І, як це не банально, причиною того є свідоме і несвідоме руйнування урбаністичної культури, комплекси, біснувата демографія останніх ста років, невизначеність свого місця, міста. Міста.
Величезний пласт міської, зокрема батярської субкультури по війні, старанно винищили. Носії її від'їжджали за океан, або ж їх вивозили на схід, залишки перебували на маргінесі, практично без запиту. І маргінальна культура перевищила допустимі норми. Проте «ця земля вміє бути вічною». Щоб там не казали скептики, але здатність явища до самовідтворення залишається за цим місцем, містом, Містом.
На зламі вісімдесятих-дев'яностих у Львові зустрічаються студенти, щоб згодом стати відомою вже рок-групою «Мертвий півень». Пардон, тоді це ще була концептуальна формація «Мертвий півень». Потім «концептуальною формацію» стали називати все підряд, тому від такого визначення відмовились.
Втім концепція залишилась і розвинулась у трикутник поезії, малярства, музики. Саме так вона зафіксована на остан ньому СО «Півня» — «Вибране: 1989— 1997», де на обкладинці — картина Володимира Костирка «Орфей».
«Півень» відлічує свої дні народження від першого виступу на студентському фестивалі «Вивих», що декларувався як фестиваль альтернативної урбаністичної культури. Ніби все логічно. Розвал Сов-депії, атмосфера оксамитової революції в Празі і прибалтійських перших місяців незалежності. Атмосфера оновлення, вітру з Європи, ейфорії. «Нові люди» ще не мислять категоріями грошей, прибутків, надбутків. Всі займались «побудками», тобто кайфували. А далі почались жорстокі будні, коли не відбувається, але є бажання ламання свідомості. Повна совєтізація всіх процесів реформування.
Тому перший альбом «Мертвого півня» «Ето» (1992) — історичний. За плечима вже була перемога на «Червоній руті» в Запоріжжі (1991) за пісню «Ми помрем не в Парижі» на вірш Наталки Білоцерківець. Дехто з прихильників «Півня» досі страждає на здорову чи нездорову, приховану чи неприховану ностальгію за альбомом «Ето». Коли звук був акустичним (гітари, дрим-ба, скрипка, флей та, фортепіано, сопілка...), стьоб — ідилічним (поезії Юрка Позая Оксана Горелик та Любка Футорського), коли вперше і надовго виринає поезія Юрія Андрухо-вича і Віктора Неборака. Вони досі залишаються улюбленими поетами і натхненниками.
На думку самих музикантів, ранній «Півень» є продовженням традиції спу-дейського театру. Тільки музичного. А звідси — містки в майбутнє: мандрівка містом в альбомі «Мертвий півень'93», «Підземне зоо» (1994)... «Дидактична вистава в театрі Богуславського» розпочинає цю мандрівку. І справа не в банальному усвідомленні того, що «всі ми ходим по мерцях», а в маршруті — Львів Андруховича, Антонича, Крип'якевича. І не в корінній приналежності до Львова (лемка Антонича? франківчанина Андруховича?), а у відчутті місця, міста. Міста.
Поезії фронтмена групи Михайла Барбари — апеляція знову ж таки до міста. Сам Барбара, котрий дістав премію імені пана Базя за найкращий вірш 1993 року «Коли ти смієшся...», каже, що часто плутає поняття «Бог» і «місто». «Ці вірші — як місто... Я, місто і ще хтось».
До речі, Барбара більшу частину 1997 року провів у Чикаго, повернувшись ЗО грудня просто «з корабля» до мікрофону — на презентацію СО. І ніби воно так буденно, але він сам каже, що «це не просто повернення. Це місто тебе тримає. В небо-раковому романі (має на увазі уривки з роману «В пошуках Базилевса» — О.Г.) йдеться про такі «львівські душі». Так от, ми всі частково є такими «львівськими душами». Є центр, який нас тримає вкупі і тримає нас у місті...
Справді, басист «Мертвого півня» Олег (Джон) Сук — із Тернополя, ударник Вадим Балаян — із Баку. Вони залишились у Львові.
Часто «півнів» запитують, чому вони не хочуть до Києва, куди так рвуться українські музиканти...
«Ми дуже любимо київську публіку, стильну і самостійну в своїх поглядах. У Києві є ознака мега-полісу — мода керує тусовкою (у менших містах — тусовка визначає моду). Ця публіка знає рок-музику, цінує живу музику взагалі, «кльову» поезію. Але...»
Але «львівські душі» залишатимуться львівськими. Справа не тільки у фанатичній любові до Львова, а в певних світоглядних відмінностях музичної спільноти. «Півневі», котрий завжди стояв обличчям до Європи, до європейських міст, що творять культуру, до ідеології і уподобань міст індустріальних, забудов навколо заводів, що знищують культуру, нема що робити там, де балом править невдале мавпування російського року. Підкреслюю, негласно править балом. Отже, мова не про «ВВ» чи «Кому вниз», котрі, з одного боку, представляють специфічний київський саунд, з іншого — є насправді українськими рок-групами.
«Ми свідомо боїмося популярності, — визнає «МП». — Ми прагнемо популярності і не прагнемо. Бо коли в нашій країні популярним є Поплавський, то ми популярними бути не хочемо. Це популярність дебілізму. Нам не треба неусвідомлених криків тринадцятилітніх дівчаток під сценою. Ми хочемо «популярності» в сенсі широкого знання нашої творчості. І доброї поезії. І класної музики».
Напевно, «найльвівськішим» альбомом «Мертвого півня» залишатиметься «Під земне зоо». «Це — наша музична інспірація міста. Це — абсолютний Львів». Альбом почав робити ще 1993 року, вийшов він у 1994. В Україні в той час більшість мас-медіа писали слово «гранж» з помилкою або взагалі його не вживали. Не можна сказати, що «Підземне зоо» — чистої води гранж, проте «Мертвий півень» переосмислено вжив елементи цієї музики. Подекуди навіть трішки підстьобуючи модне віяння. Якось «півні» сиділи на пиві біля Театру ім. М.Заньковецької. Місцевий «бухаринець» приємного синього кольору зшибав гроші. Але то був львівський бухаринець: він не просто просив гроші, а щось пропонував натомість. Отже, він отримав свої купони, а «Мертвий півень» — книжечку ще початку 50-их років, видання з серії «Шкільна сталінська бібліотека». У ній і знайшли віршик, що увійшов до альбому «Підземне зоо» як «Пісня про тата». «На війну зібрався тато, край радянський захищати. Він в далекій стороні б'є фашистів на війні». Тоді вже набуває популярності «Зтеііз І-ІКе Тееп'5 Зрігіі», і «Півень» робить пародію на «Мігуапа» в куплеті і на «АС/ОС» у приспіві.
Вирізняє «Підземне зоо» ще й те, що альбом має цілісну побудову, яка не дозволяє переставляти композиції. Починається з пісні «L'viv city». Підземне зоо» (вірш Ю.Андруховича, почасти інспірований поезією Богдана-Ігоря Антонича). Гітарист і автор багатьох пісень Роман Чайка розповідає: «Коли ти закриваєш очі — ти бачиш сон, і мало що може наснитися!.. Коли ти заходиш в темне підземелля — мало що може в темряві привидитися! Приблизно так само виглядає наша мандрівка. Наш альбом витриманий однією лінією. Дехто питається, яким чином там з'являється «Українська молодь — Баху-сові». А то є така своєрідна пародія на нівеляцію суперакції «Українська молодь — Христові». То був такий маленький львівський нічний вудсток, п'янке вино відчуття єдності».
Справді, «Українська молодь — Баху-сові» є однією з тих пісень, під які публіка шаленіє і стає серйозною загрозою для концертних приміщень. Але на альбомі «Підземне зоо» ця пісня — своєрідна релаксація, ніби вихід із трансу. Бо їй передує річ, про яку варто розповісти окремо. Це — пісня «Єдиноріг» на вірш Юрія Андруховича.
Пізнім літом 1993 року «Мертвий півень» із режисером Володимиром Зайковсь-ким знімав кліп на пісню «Річка». Не було підготовленого сценарію, все продумували самі, цілий день провештавшись на Високому замку землі першого українського короля Данила Галицького. По поверненні в руках солістки «Мертвого півня» Ярки Якуб'як з'являється дримба, вступає гітара, бас...
Єдина.
В лісах застає мене темна година,
як музика в місті, зненацька за рогом..
Так відразу приходить те, що тепер є піснею «Єдиноріг». Вона триває близько семи хвилин, але той перший варіант залишився незмінним. Можна назвати його подарунком, трансцендентним явищем, витвором спільного пориву...
...Я брав тебе, як фортечні мури,
я в себе вмістив стільки стріл,
скільки зміг.
А зараз ніч, як великий мурин,
і тужно голосить єдиноріг.
З циклу Андруховича «Цирк Вагабун-до» до альбому ввійшли дві композиції. «Півні» були й залишаються «андрухо-вичеманами». Друга сторона альбому починається з композиції «Індія». І чого б це на такому «львівському» альбомі — «Індія»?
Львів — унікальні ворота на Схід. Не стільки географічне, скільки історично, бо всі шляхи перетинались тут. Тут зустрічались Північ і Південь, візантійська І римська культури. Захід і Схід. Не кажучи вже про те, що вірмени і греки жили у Львові майже від самого заснування міста. «Це — пошук орієнтального в нас», — припускає «Півень».
Завершує альбом «Блюз. і-'уіу сі^у ипсіегдгоипсі Уоісе». Знову: до чого тут Львів, коли в основу пісні покладено вірш американського поета Джека Кероуека зі збірки «8ап Ргапсізсо Віиез»? А справа в тому, що Кероуек завершує ним цикл, написаний він був вже в Нью-Йорку, тобто, з дистанції. Отже, це — спільна спроба разом абстрагуватись, відмежуватись і, відмежувавшись, наново полюбити...
Альбом «Підземне зоо» був презентований у Львівському цирку спільною акцією Юрія Андруховича та «Мертвого півня» «Цирк Вагабундо». Спеціально для неї готувалась композиція «Лабух в місті», концертний запис котрої заключний на першій стороні альбому. Це, власне, народна галицька пісня, котру Ярка Якуб'як намагалась співати так, як бабці на п'яній забаві, що робити людині з консерваторською освітою, як виявилось, дуже важко. В Ярки то вийшло перфектно, тому ще важче було дограти пісню до кінця: після 15—16 тактів в когось із групи не витримували нерви. На касеті спів Ярки супроводжують автентичні звуки Львова. Ними починаються композиції «і-'уіу сііу. Підземне зоо» та завершальна композиція альбому — «Блюз. і-'уіу сііу ипсіегдгоипгі Уоісе». То не є спеціальний інтершум з «фірмового» компакту. Це справжній шум вулиці, записаний двома звішеними з будинку мікрофонами.
Бо йдеться про автентичність взагалі, «Мертвий півень» не повертається до того, що вже не воскресити. Багато прекрасного померло в цьому місці, місті, Місті. Витягувати на світ Божий бальзамовані залишки культури, носії якої покинули це місто, померли, покинули і померли, нема сенсу.
...усе так само. Пиво ярмаркове,
скрипки весільні, ліхтарі і пітьма...
цілунки, плач, кохання і пітьма...
Під містом. Тільки міста вже нема.
Проте в цьому місці, місті, Місті можна воскресати. Можна дивитись у минуле і сучасне сміючись, можна віднаходити легенди, персонали, без страху святотатства, можна співати про Йосифу Кун — черницю і поетесу XVIII століття і радянських офіцерів. Ця земля вміє бути вічною. Тут вбивали і переселяли, завойовували і депортували. Це місце, місто, Місто вперто творить культуру, скільки б не викачували звідси людей і грошей.
Новий альбом «Міський бог Ерос» (записаний у 1997—1998 рр.) — це зовсім інший стиль музики. Тому що інший поет. І тому інший поет, що інший стиль музики. Це — львів'янин Віктор Неборак. Його поезії на цьому альбомі («Міський бог Ерос», «Гобелен», «Поцілунок», «Карколомні перевтілення», «Поїдання яблука») не є циклом віршів, не об'єднані темою міста — вони навіяні містом. Це й специфічно львівська еротичність — кохання під-серед-на давніх мурах, запах котів і склепінь...
Той лабіринт — у небесах, у снах, дзвінках,
очах, алеях і під'їздах —
жіноче тіло споночіло і палке, пахке сп 'яніле
тіло міста.
Це й таки собі стьобові легенди Львова періоду застою. «Мертвий півень», середній вік котрого — ЗО, ще пам'ятає той Львів. Академічна, де всі вештались — від курв до партійних босів. І кілька кнайп, де можна було поговорити, з одного боку, зі справжнім дисидентом, якого завтра мають посадити і вислати до Сибіру, і поруч із кагебістом, що згадує велику операцію, яку він проводив на цій же вулиці танками після війни. Уживалися написи «їжте маргарин — поживний продукт» і «Наше майбутнє — комунізм» на старих австрійських будинках, і неординарні, напівміфічні персоналії, «русалки попелясті в стилі панк».
До речі, про стьоб. «Півень» став доросліше ставитися до стьобових речей. Та й реалії змінюються. Якщо на початку 90-их об'єктом була «чічка-сме-річка-Марічка», і стьоб народжує хіт «Б'ютифул Карпати», то 1996 року з'являється хіт «Франсуа», в основу якого лягає пісня Ірини Білик. Об'єктом стьобу, зрештою, і може бути і власний стьоб, і уподобання фанів. Підтвердження цьому — ремікс «Б'ютифул Карпати».
Хоча інколи здається, що стьоб майже приречений бути хітом. Як-от, наприклад, класична вже дісня «Літо буде», котрої завжди вимагають і вимагатимуть на концертах.
Певний період «півні» проводили репетиції в підвалі Будинку культури якихось піонерів. Серед інших скарбів (зок рема, портрета рідного Щербицького) знайшли збірочку комсомольських віршів «Гартуйся, як сталь!» Мисько Барбара почав вголос читати шедевр Гдаля «Літо буде»: «У весняному полоні скачуть коні, буйні коні, гей!» І далі в тому ж дусі: «Коні гей, коні гей!» Маразм на рівні «Отряд не заметил потери бойца». В той самий час народжується така сама стьобова музика, бо вдома займаючись на гітарі, Ромко І Чайка потерпав від сусідів: за стінкою хлопчику шести років купили скрипку і примусили грати до-мажорну гаму. Відповідно, жодної чистої ноти, і так тривало годинами. «Він стоїть на балконі, а в мене відкрите вікно. Я виставив комбік і включив «драйв». Хлопчик замовк...» Ані бідака Гдаль, ані тероризований музичними студіями хлопчик, напевно, не знають, що через них сотні людей здатні стрибати і в один голос стверджувати, що літо таки буде. До речі, зараз «Мертвий півень» оновлює цю пісню для альбому 1998 року.
«Міський бог Ерос» — це й новий стиль виконання від вокаліста Любка Футорського, який представляє своєрідне «неборакове» репування. Виявляється, українська мова дуже репова. І щоб це виявити, достатньо вже одного Віктора Неборака.
Сіндбадові нащадки із шовків тонких школярок
ваблять грою.
Ніч перша. Ти — Шехерезада? Чорна кава.
«PANASONIC».
Ось поєднуються троє.
Б'ють білі струми у твоє відкрите тіло.
Ти стогнеш. Ти ковтаєш ніч невміло...
А нова пісня «Поцілунок» звучить по-європейськи в стилі «ньюромантик» чи поп-року. Проте за змістом — суто львівська. Коктейль містичного і еротичного — тагіе іп і-'уіу... хтось у таких випадках згадує земляка Захер-Мазоха, котрий тут ,«ма-зохував і захерував»... Але й хрестоматійний фройдизм — це надто примітивно для цього місця, міста, Міста.
В кишенях темних попеліють президенти паперові.
Скипають вина. Вибухає скло. У парках запах крові!
Постійні варіації, зміни музичного стилю «Мертвий півень» коментує так: «Ми весь час у студії, ми весь час робимо нові пісні. Публіка тільки встигає звикнути до нового звука, до нових пісень, а ми вже представляємо новіші. І це не тому, що ми такі унікальні. Це абсолютно нормальний процес».
Справді, цього року «МП» випускає, окрім альбому «Міський бог Ерос», ще один — восьмий, якщо враховувати колекційний CD «Вибране». Своєрідна «Шевченкіана», розпочата ще альбомом «II Тезіатепіо» (1996; перевиданий на СО 1997 року), продовжена «Думкою» в альбомі «Міський бог Ерос», розгортається піснями «Реве та стогне...», «Садок вишневий», «Думка-сіігіу тіх». Шевельов, напевно, повторив би свою тезу про «роз-тарасеного» Шевченка. А басист Джон якось сказав, що якби Шевченко жив у наш час, був би «нормальним роковим пацаном». Можна ставитись до цього зверхньо, можна обурюватись, але добра сотня студентів шаленіє від «II Тезіатепіо» («Заповіт») та «Реве та стогне...», хором співає ці пісні в той час, як всього кілька років тому їх примушували плюндрувати кращу українську поезію, розповідаючи її «на п'ять» чи «на три». Вільне ставлення до національного генія — це, вибачайте вже, явище, притаманне заходу України, де така розкутість, хоча також залишаючись неофіційною (офіціоз, здається, всюди тяжіє до дебілізму...), обумовлена як історичними причинами, так і сьогоденням. Схоже, саме такого кшталту «українськість» ще довго залишатиметься напівмаргінаЯьною. І це дає підстави вважати її чимось живучим і стихійним, чимось зі світу міського бога Ероса. І це означає, що продовжується Життя, «любовний хід по вулиці Радянській», кохання під мурами, що бачили всіх завойовників світу 1 «все золото світу» у цьому місці, місті, Місті.

 

Оксана ГОРЕЛИК