Михайло Барбара: «Насправді «Мертвий півень» — це колекція монстрів»

Розповідаючи про вокаліста гурту «Мертвий півень» й актора театру «Арабески» Михайла Барбару, друзі та колеги полюбляють жартувати, що він живе поїзді між Києвом і Харковом. Слухаючи це, колишній львів’янин Місько посміхається у відповідь і каже, що йому всюди добре, а поїзд — це те місце, де він спить. У постійних мандрах, звісно, не обходиться без курйозів: іноді Барбарі потрібно кілька хвилин, щоб зорієнтуватися, в якому місті зараз перебуває. Але не зважаючи навіть на такі випадання з реальності, артисту все одно вдається займатися улюбленими справами — записувати пісні та грати у виставах.

— Михайле, хотілося б розпочати розмову здалеку. Коли «Мертвий півень» дебютував на фестивалі «Вивих» у 1990 році, чи задумувалися Ви тоді, що це затягнеться так надовго?

— Ми у той час не думали про це взагалі. Усі були друзями, гарне товариство. Нам було «прикольно», цікаво. Зрештою, і зараз цікаво. І потім раптом такий фестиваль студентський — «Вивих». Ми самі були студентами, вирішили спробувати: чому ні?

— «Півні» — це одна з небагатьох команд, чия творчість є настільки інтегральною. Ви неодноразово брали участь у різних мистецьких перформенсах. Як Ви влилися у цей рух?

— У кінці 1980-х років у Львові було таке середовище — художники, музиканти, театрали, письменники, — котре завжди було разом. Усі реально дружили. Постійно ходили одне до одного в театри, на концерти. Потім почали з’являтися якісь ідеї, ми брали вірші Віктора Неборака чи Юрка Андруховича, співали їх. Було й таке: ми грали музику, а художники щось малювали.

— Це тоді, у 1990-х, так було, а нині у Львові спостерігається інша тенденція — із нього їдуть. Наприклад, Тарас Чубай, Віктор Морозов, Ви. Що для Вас Львів сьогодні?

— Я, у принципі, зі Львова ніколи не виїздив. Було таке, що у Штатах рік жив. Це просто зараз мене витягнув харківський театр-студія «Арабески». Львів — це місто, в яке повертаєшся. Може, я ще повернуся до нього на старість літ.

— Більшість Ваших пісень засновані на поезії. За яким принципом Ви добираєте вірші?

— Усе дуже просто. Я, як всі молоді люди, намагався писати (та й до сих пір щось вигадую), але коли я читаю поезію того ж Юрка Андруховича, то думаю, навіщо марудити папір. Він пише саме про те, про що я думаю.

— Як почалося відбруньковування учасників групи на власні проекти?

— Насправді «Мертвий півень» — це така колекція монстрів. Час від часу, наприклад, Ромко Чайка (гітарист) розумів: деякі пісні не пасують до того, що ми робимо. Це абсолютно природній момент, тут немає ніяких ревнощів.

— Нещодавно Ви записали новий альбом, повністю побудований на віршах Андруховича. Повідайте про передісторію його, альбому, виникнення?

— Говорячи про це, усі цитують Юрка Андруховича, котрий сказав, що нарешті напише такі тексти, які ми не зможемо заспівати, проте назвав свою збірку «Пісні для мертвого півня». Деякі вірші він читав на вечорах уже років п’ять. Минулого року ми записали дві перші демо-версії пісень, показали їх Юркові, йому сподобалося.

— Як і де відбувався запис альбому?

— На початку січня цього року нам нарешті дали можливість зібратися у Харкові. У складі групи з’явився новий барабанщик Сергій, котрого усі прозивають Ґейтс. Майже як Білл Ґейтс, тільки без «бабла». Ми працювали на абсолютно цікавій і дуже хорошій студії «М-Арт». Там фантастичний набір інструментів для гітаристів, у «чуваків» просто слина текла — намагалися усі гітари перепробувати. Це був «кайфовий» тиждень. На 16 березня запланована презентація альбому в Києві.

— Михайле, а як Вас до театру «засмоктало»?

— Це була така дитяча мрія, хотілося спробувати себе. Режисер театру «Арабески» з Харкова Світлана Олешко закликала: «Приїдь подивишся». Я думав, може, музику напишу до постановок. Приїхав, побачив, Світлана запитала: «Ну що, будеш?». Відповів: «Буду». Першою виставою, в якій я зіграв, була «Мері Крістмас, Джізус Крайст!» за Сергієм Жаданом. Я виконав роль Ірода. Це був абсолютний екстрім.

— Свого часу у Вашої трупи був тур виправними колоніями. Розкажіть про нього.

— Це унікальний досвід — виступати у в’язниці. Там дуже вдячна публіка, хоча, звісно, страшно, коли виходиш на сцену і бачиш багато подібних між собою жінок і чоловіків, але вони, як діти. Ми грали «Маленьку п’єсу про зраду» за Олександром Ірванцем, у мене у черговий раз був негативний герой, тому із залу лунали такі емоційні коментарі! Тепер це має продовження: режисери ставлять у в’язницях вистави за Горіним, «Покоївок» за Жене, а у Львові готують «Фауста». Був навіть такий випадок, що один чоловік потрапив під амністію і просив, щоб його не випускали, поки він не зіграє у прем’єрі.

— Давно кортіло запитати: чи боїться «Мертвий півень» курячого грипу?

— Мертвий не вмирає! Але, можливо, це одна з чергових версій пояснення назви гурту .