Пісня про півня

Наскільки я знаю, це станеться от-от - за тиждень, а може, й за місяць: точної дати не пам'ятає ніхто. Існує страшенно багато скперечливих легенд, на самому дні яких студентський романтизм (він же "студентський ідіотизм") кінця вісімдесятих. Коли правда, що час нікуди не дівається, а осідає в якихось, поки що недосяжних нікому зі смертних заглибинах, то там ше й досі від того романтизму мали б залишитися, либонь, порвані струни, деякі сторінки Неборака, Позаяка, Керуака, кілька порожніх пляшок і перших юнацьких презервативів.

 

За тиждень, а може, й за місяць львівській рок-групі "Мертвий півень" виповниться десять років. Це чергове нагадування: в Україні закінчується наше десятиліття. Про це я, мабуть, ще писатиму, а сьогодні - просто констатуємо той факт. Група "Мертвий півень", яка з очевидних причин просить не перекладати їхню назву російською мовою, переходить у стан ветеранства, ближче до всіляких там Animals або Plastic People of the Universe.
Та все ж, якщо вже цю назву необхідно перекладати російською, то замість "петух" хай буде "петел" - тут уже зовсім близько до "петлі", до мертвої петлі, тут пресутній закоханий комедіант П'єро, старофутуристична вигадка.
Думаючи про них, я змінююся. В мені відбувається несамовита оксамитова революція - я не можу не згадувати про них без ніжності. Саме такими, як вони, міг я собі уявити своїх молодших братів і сестру. Я хотів би, щоб ми всі разом мешкали якоюсь анархо-синдикалістською комуною в одній із напіврозвалених львівських вілл, трохи схожій на замок, а трохи на вокзал, де всі від'їжджають. Я хотів би вічно мандрувати з ними кудись подалі від цієї країни нев'янучого бадилля, де "кажуть нам, що нас нема і місця нема" (останнє - даруйте - автоцитата з тієї ж приблизно доби десятилітньої давності, на жаль, нині ще актуальніша).
Бо вони були й дотепер залишаються чимось на кшталт заблудлих у часі й просторі бременських музик. Ми виступали разом в опері й цирку, під землею й під небом (у нашому десятилітті було можливо все). Ми виступали всюди, де назбирувалася сотня-друга ненормальної молоді, якоїсь нерадянської й непострадянської, а - як би це назвати - "європейської", а може, "інакшої"? Проте, здається, ми таки помремо не в Парижі.
Одного разу Вальтер Моссман, німецький поет, наш добрий старий Вальтер, борець проти атомних станцій, антисемітизму й антиукраїнства запросив нас усіх разом аж до Нюрнберга на такий собі фестиваль вільної музики Barchentrffen. Ми давали жару майже до півночі. Була літня ніч у центрі середньовіччя, і юрби різного віку німців аж літали від захвату зі своїми кухлями в руках - під "Б'ютифул Карпати", "Алкохоку", "Птахорізку", "Країну дітей", під будь-яку іншу річ. Сцена була просто неба, п'ять століть тому на цьому ж місці змагалися міннезінгери, але якщо в цьому світі, крім усякого лайна, існує щось таке неокреслюване як драйв, то тієї ночі він був з нами. Потім ми щасливо знемагали в гримерній над поставленим просвітленими організаторами ящиком пива теж, здається, просвітленого.
Потім увійшов добряга Вальтер і сказав приблизно таке: "Слухайте, ви сьогодні змінили в цих людей образ України! Вони побачили її живою й цікавою. Вони знали про неї тільки дві речі - Чорнобиль і мафія, а тепер вони знають ще й вас." Він витримав паузу й продовжив: "Знаєте, ви заслужили великий орден від вашого міністерства закордонних справ. Але, по-перше, ваше міністерство не з тих, щоб за таке давати орден". Він зробив ще одну паузу. "А по-друге, навіщо вам той орден здався?"
Я люблю їх за це аутсайдерство. У наші дні воно може світчити лише про те, що деякі пісні все ще не продаються. Мені подобається, що їх немає в усіх цих лох-парадах, я вже казав, що у своїй країні ми змушені належати до меншин, і це не так уже й погано.
Але, гадаю, ще за якісь десятеліття цієї території (Боже, що з нею буде?) блукатиме якийсь особливий тип людей, яких можна буде впізнавати з півпогляду. І це будуть слухачі вічно живого "Мертвого півня" родом з НАШОГО десятиліття.

Юрій Андрухович