категорії: текст пісні

Life Is A Long Song (Так, я справді не боюся сказати, чого я боюся)

"Дивіться! А цей таки визнав,
що боїться смерті", –
показав на мене пальцем
один розумаха з нетиповим блиском в очах.
Зрештою, то могли бути скельця.

Останнім часом мене люблять публічно запитувати
про найінтимніше.
Наприклад, який мій найтяжчий гріх.
Що мені снилося із середи на п'ятницю.
Чи подобається мені найвище керівництво країни.
Чи хотів би я бути сумлінням нації.
І чого я боюся.

Відповідаю переважно так,
як можу.
Коли розмова при чарці або з похмілля,
то значно відвертіше. Коли
на тверезу голову – то вигадливіше
й химерніше переважно.

Того разу я сказав,
що боюся смерті
близьких людей.
Головним чином від нещасного випадку.
Хоч насправді наше життя довге,
ніби пісня про Довбуша,
і смерть мусить сприйматися
ніби розв'язка,
давно очікувана через те, що стомлюєшся співати.

"LIFE IS A LONG SONG (Так, я справді не боюся сказати, чого я боюся)"Але в цитуванні найважливіше – це
своєчасно поставити крапку,
про що розумаха
знає ще від батьків-наставників.
І поставивши крапку де хоче, самостверджується як може
"Він визнав! Дивіться всі на його
страх!"

Так, я справді не боюся сказати, чого я боюся.
Так, я справді боюся нічних телефонних дзвінків
та і-мейлів із записом sad news у суб'єкті.
Дивіться всі на мій страх:
от як я боюся.

В усьому ж іншому це просто пісня,
довга прекрасна пісня про шлях до прірви
чи, скажімо, не менш прекрасна –
про кулю в потилиці.

Слова Ю. Андруховича, музика Мертвого Півня

категорії: інтерв'ю

Михась БАРБАРА та його вік Христа

Раніше "Мертвий півень" був командою нео-гіппі, яка брала участь в студентській революції на Майдані. Виринувши у 90-х на фесті "Вивих", сьогодні шлейф львівських легенд приваблює шанувальників трьох поколінь. Впізнавальними особливостями одіозної команда українського рок-альбіону є анахронічність, позапросторовість, та цілковита полігамність діяльності. Бо рамками музики кожен "півнів" не обмежується. Про це розповідає Михась Барбара...

- Чим, власне, зараз займаються "Півні"?


- Останніх кілька місяців кожний займається своїми проектами: життєвими та мистецькими. Роман Чайка має свою програму на "П'ятому каналі", якщо чули - "П'ять копійок", ближче, я б сказав, до політичної журналістики. Юрко Чоп, акустичний гітарист, заснував видавництво й видає дитячі книжки переважно. Джон, басист, з барабанщиком заснували сольний проект, потім вони почали робити ще якість речі. Я впав у..., ну не те що впав, а просто справдилась моя давня мрія працювати в театрі. І ось вже два роки працюю в Харкові з театром "Арабески" і це продовжуються й наразі. Зараз в мене ніби завислий транзит між трьох міст: Харків-Київ-Львів.

- Після того, що всі займаються досить-таки різноманітною діяльністю, чи можна сказати, що "півні" розлетілись?


- Ні, ні. В нас таке вже бувало, просто це не відбувалось так яскраво. Ми завжди розбігались десь на кілька місяців, а зараз це відбувається трошки довше, більше от і все. Цього року ми збираємось (зайнятися) старими речами, які варто доробити та новими речами.

- А коли чекати альбому?


- Я боюся прогнозувати, але думаю десь восени.

- Що це буде якщо чесно - блюз зі старих пісень, чи щось несподівано нове?


- Ну, чесно кажучи, важко уявити, що насправді вийде після того, як ми зберемося після такого довгого проміжку часу. Кожен приносить багато всілякої всячини, яку доволі важко поєднати, і потім з того всього черговий раз готуються якійсь коктейль. Я знаю, що багато матеріалу є у Чайки, у Джона. Однозначно то все порине в один коктейль, але остаточний результат, яким він буде - невідомо.

- А тексти Андруховича будуть там присутні (Юрій Андрухович - відомий львівський поет, який пише тексти для "Мертвого півня". - прим. ред.)?


- Можливо там буде багато Андруховича ще з невиданої збірки під назвою "Для Мертвого Півня". Він навіть вже певні речі показав, але не всі. Частину тримає в таємниці. В мене в голові щось крутиться також. Отже, побачимо.

- Скажіть, а Вам, який грав роль Ірода і якому незабаром виповниться 33, як почувається?


- Я ще маю трохи часу. Ірод, сам по собі, був набагато старший, йому було приблизно п'ятдесят. Це одного боку. З другого, якщо прив'язуватись до цієї цифри - це продовження, або, може - початок. Адже ніхто не знає, що робив Ісус до тридцяти трьох років. Існує багато легенд, переказів, які досить умовні й міфічні. Жодного канонічного тексту ми не маємо. І з цієї дати почалася ніби точка відліку зовсім нового життя.

- А для вас тридцять три щось знаменує, може з'являються думки про дітей?

- Цей вік для мене поки що нічого не означає. А думки про дітей абсолютно не прив'язуються до віку.

- Ваша літературна нива. Ви вже скінчили свій роман з Сергієм Жаданом?


- Ні, це відклалося на невизначений термін. Він сів і сам пише щось, займається своїми справами і невідомо що буде далі.

- Ваша співпраця буде продовжуватись?


- Не виключено, зараз важко сказати. Ймовірно, що він буде писати для театру "Арабесок" нову п'єсу.

- Різноманітність Ваших амплуа: актор, музикант, літератор...


- Шизофренік (сміється).

- Що слід очікувати надалі?


- Я хочу знятися в кіно, навіть маю пропозицію. Але допоки це таємниця. Десь у березні буде відомо.

- Якщо б Вам запропонували, в такому причинному віці зіграти роль Ісуса Христа ви б погодились?


- Певно.

- Навіть при тому що людям, які наважуються на таку роль, потім забороняють виступати будь-де і їх світське життя зупиняється, ви б погодились?


- Я не знаю, чи моє світське життя зупинилося б. І коли воно зупиниться, я нічого не знаю. Все попереду, насправді, незалежно від того, скільки там зазначено років у паспорті.

- А як ви сприймаєте усілякі порівняння, ототожнення, ярлики до своєї персони? Прикладів безліч, перераховувати не має сенсу, але щось на кшталт Уленшпігеля як сприймається?


- Симпатичне порівняння, досить смішне. Але маю бігти.

- Дякую.


Розмовляла Нора Дзиґа 27.01.01 в театрі Оперетти.
категорії: інтерв'ю

“Мертвий Півень” + Морозов = “Афродизіяки”

Отаку нехитре рівняння розв’язували 21 березня у львівській культовій кнайпі “Лялька” на прес-конференції журналісти, самі “півні” (Роман Чайка, Михайло Барбара) та Віктор Морозов... Хоча розв’язувати аж так не було чого, бо все зрозуміло і без розв’язків, рівнянь та слів: бери новий аудіодиск, вмикай і слухай до повного і остаточного задоволення чи то пак оргазму (на чому ду-у-уже наполягали самі автори). Але... як була нагода, чом би й не порозпитувати, що до чого... і чом би для Вас то все не написати? Як не ліньки – то прошу дуже:

Михайло Барбара, соліст “МП” (далі - просто Місько): “Це – десятий альбом “Мертвого Півня”, який за рахунком у Віктора – не знаю. Для нас важливо, що це відбулося”.

Віктор Морозов (далі - просто Віктор): “Не знаю, що казати, бо у цій всій афродизіястичній оргії я був пасивним началом, тобто я нічого не “пробивав”, а виконував усі захцянки Міська. От він був активним. Усе це почалося два роки тому, ми знаємо навіть точну дату – День народження Тараса Чубая, на “Погулянці”, коли Михайло вперше висловив таку ідею. Відтоді я на все погоджуюся. Чому він це зробив, я здогадуюся, бо, мабуть, чув мої дуже древні динозаврічні твори початку 70-тих років, часів групи “Арніка”. Йому ці пісні, як я зрозумів, сподобалися, і він так само був обурений, що цих пісень не знає сучасна молодь. Ну, нема чому дивуватися, бо тоді сучасна молодь просто ще не існувала на світі. Власне, ідея Міська була, щоб якось ці пісні освіжити, подати у новому аранжуванні”.

Місько: “Так, у збірнику є пісні, яким від тридцяти років, очевидно, - Вікторові, не півнячі”.
Віктор: “Дійсно, найстаршій – 30, а наймолодшій – десь рік”.

Роман Чайка, гітарист “МП” (далі - просто Чайка): “Місько забув ще розказати про нашого звукорежисера. Бо традиція живого запису звуку, як така, в Україні відсутня. І з’явилася декілька років тому, коли музиканти могли не плюватися на екран, дивлячись свій “живий” виступ, бо на концерті може бути фантастичний звук, далі приходить звукорежисер, і в результаті архів відсутній. Таким чином Україна, в принципі, втратила архівну музику 60-70-их років. Тобто ідея також - відновити ці старі пісні, гадаю, ми не дуже спотворили їхню суть, зміст, які Віктор та його друзі заклали у першоджерелах. Ми, принаймні, отримали дуже хорошого колєгу, це – звукорежисер Юрій Ойч. Ми тішимося, що працюємо із професіоналом”.

Місько: “Так, це дуже важливо, бо ідея - має бути живий запис. Було необхідно, щоб зібралися докупи усі чинники живого запису”.

Віктор: “Перепрошую, от саме тут, я згадав, проявилося моє активне начало: спочатку був задум записати студійний альбом, а я, власне, “тиснув”, щоб зробити живий запис. Бо, як на мене, “МП” – така група, яка найкраще себе проявляє під час концерту. У студії, коли співаєш до стін, оця певна енергетика щезає. Це буде чисто, гарно відспівано, але буде мертве. А цей живий запис зберіг енергетику, живий зв’язок. Чути відгуки людей, які підтримують взаємний контакт (хотів сказати оргазм)...”

Чайка: “...акт. (Ну, як же Чайці не додати? – Авт.) Поки журналісти збираються із думками, є час пообсипати своїх друзів компліментами. Даремно Віктор Морозов говорить про пасивне, слабке начало в “Афродизіяках”...
Віктор: “Я не казав слабке – пасивне!”

Чайка: “... так-так, пасивне... Нас сьогодні із Міськом транспортували. За кермом був Віктор Морозов, от побачите, якого драйву він дасть після 600 км. за кермом. Тим паче після вчорашньої презентації альбому у Києві!”

Місько: “Так, учора саме відбулася презентація та прес-конференція в одному із київських клубів, сьогодні – у Львові, 15 квітня ми робимо великий концерт у Києві, на якому до нас долучиться харківський жіночий квартет “Ойра”, а потім, я маю надію, після Великодня будемо грати у Харкові та інших містах”.

Чайка: “Великий міжнародний тур!”

Місько: “Правильно”.

(Нарешті головні дійові особи надали слово журналістам).

• Про назву і принцип підбору пісень.

Віктор: “Один із принципів, як я вже казав, - освіжити пісні тридцятирічної давності з мого репертуару, які просто не відомі ще слухачам. Інший принцип - пів-на-пів: половина моїх пісень, половина – “МП” різних часів. Підбирали за настроєм, які пасували для концерту. А концерт був досить великий...”

Місько: “На концерті було зіграно приблизно 30 пісень”.

Віктор: “Тож, ми записали, а потім прослухали, які на наш погляд найбільш вдалі, цікаві, які найбільше пасували під концепцію “Афродизіяк”.

Місько: “Найцікавіше, що вчора, коли ми презентували диск, почалася чергова війна. Це сумна тема, але на диску ми маємо пісню, яка абсолютно цього стосується. Там є слова: “Не від того я помру, що на світі буде война...” Це Вікторова пісня на слова Ярослава Довгана”. “... а від того, що вона мого вірша не достойна”. Це якісь-такі дивні співпадіння... Загалом, альбом можна слухати і отримувати насолоду”.

Віктор: “Цей препарат не через вуста, а через вуха приймається”.

Чайка: “На обкладинці написано: слухати до повного задоволення”.

Про київське сприйняття “Афродизіяків”.

Чайка: “Прекрасно сприйняли”.

Віктор: “Якщо ви прослухаєте компакт, який записано під час концерту, то почуєте, як сприймала нас київська публіка. Чесно кажучи, я був здивований і гадав, що це, мабуть, зі Львова всі приїхали. По-перше, молодь знала і співала половину пісень... А виявилося, що, дійсно, київська публіка!”

Місько: “Справді, на диску це чути. І нас то страшенно тішило. Тоді це був цикл із трьох концертів. Це були аншлаги. Безперечно, приємно...”

• Про переорієнтацію “МП” на столицю? (Львів – другорядний?)

Місько: “А що ми тоді тут робимо?”
- Але таки Львів – другий.
Місько: “Не перший...”

Віктор: “Учора о другій години ми тільки забрали першу партію компактів і не встигли до Львова завезти. Тому, на жаль, довелося розпочинати із Києва”. (Тут Місько розпочав вдячну промову (“не міг не сказати”) усім спонсорам та друзям, зокрема “Дзизі”).

• Про львівську підтримку на концерті.

Місько: “Були і “Скрябін”, і Чубай, і “Ельза”...

Чайка: “Всі решта були не львів’яни, але теж музиканти. Бурмака Марічка, наприклад, вона – почесний учасник “МП” і не пропускає концертів... (На цих словах у якогось кореспондента-потріота задзвонив “мобільник” мелодією гімну і Чайка запропонував усім встати. – Авт.) У Києві серед музикантів, які грають “живу” музику не спостерігається якогось брутального ігнорування, що, в принципі, дивує приємно”.

• Про пропозицію мультимедійного формату.

Місько: “Це би було кльово. Тільки треба буде робити додатковий концерт, бо “Афродизіяки” мають бути виконані вживу, такий собі акт... Дійсно, хороша ідея. Гадаю, що “Афродизіяки” не будуть якимось одноразовим проектом, а матимуть своє продовження”.

Чайка: “Справа в тому, що до альбому не вмістилася навіть одна третина готових вже пісень, які ми будемо сьогодні грати. Їх там нема. Це, в першу чергу, образливо, по-друге, я гадаю, нам треба випустити другий такий компакт, тим паче, що лейбл, із яким ми працюємо (“Лавіна-м’юзік”), один із найвпливовіших. Місько згадав? А, я забув, що він згадав... Думаю, будемо із ними співпрацювати, бо від часу запису до часу реалізації – дуже короткий період. Це приємно. Ще цікавий момент – старі пісні сприймаються зараз як щойно написані...”

Місько: “Бо вони писалися для Вічності... Вони – вічно молоді (без зайвої скромності)”.

• Про презентації закордоном, наприклад, в Африці.

Віктор: “Афродизіяки” із Африкою не мають нічого спільного”.

Місько: “Насправді, був один-єдиний виступ закордоном – у Польщі влітку на “Лемківській Ватрі”. Це вдалося, ми на свої вуха чули радісні вигуки, викрики, стогони, схлипування тощо... Звісно, хочеться поїхати...”

Чайка: “Із кожним місяцем у цій країні все частіше хочеться поїхати”.

• Про бухгалтерію.

Місько: “Тираж зараз – 1000 примірників. Обіцяють, що буде більше. У продажу вони з’являться наступного тижня. Ціна... має бути реальна та доступна, може, в межах 20 грн.”

Чайка: “Так, гадаю, не вище 22-ох гривень, наскільки я знаю цінову політику кампанії. Це – реальна ціна, а от у Києві в центрі я бачив наш диск “Вибране”, який коштує 85 грн. Звісно, його ніхто не купує”.

Місько: “До компакту ще буде касета”.

Чайка: “... і відеокліп, такий мультяшний, друзі з Харкова зробили. (Далі відбуласі презентація кліпу, автор – Дмитро Золотарьов. – Авт.) Сподіваюся, що цей кліп буде заборонено показувати в Галичині. Маємо на це глибоку надію. Гадаю, через певні символізми у цьому відеокліпі на фоні дурості, яку вчиняють наші чиновники, забороняючи, наприклад, нашому львів’янину Вікторові Віктюку ставити вистави. Тож, треба просто анафему на цей кліп накласти і заборонити “МП” на території Галичини. При нагоді передаю привіт дибілам від культури... ”

• Ще про тих і те, що заважає.

Чайка: “Бідося і глибока незацікавленість українським продуктом. Канал “М-1” сказав, що це – не формат”.

Місько: “Мені найдивніше, коли Вікторові, який 30 із копійками років співає, зараз кажуть, що він – не форматний!”

Чайка: “Окрім того, кожен канал має свою ціну на прокрутку кліпу... 600 доларів за одну прокрутку... нормальна київська такса”.

Місько: “Від двох баксів на маленьких каналах і далі... Звісно, що у нас немає такого бабла... Щось тема сумна... ”

• Про плани на майбутнє.

Місько: “Далі буде...”

Після прес-конференції та демонстрації кліпу розпочався концерт і... ще раз демонстрація кліпу, на який публіка зреагувала дуже і дуже активно, ще б пак... такі алюзії... Щодо заборони – будемо бачити, а щодо “афродизіястичних” творчих наробків можу з усією відповідальністю сказати, що це – ФІШКА. Звісно, аншлаг, звісно, танці, викрики, оплески, підспів, підстриб, стьоб, березнева “Наша зима” тощо. Отож, “Мертвий Півень” + Морозов = не тільки “Афродизіяки”, а й ще просто неперевершений звук, талант, енергія, віддача і т. д. і т. п. (до плюс безмежності). Із чим перших в Україні “афродизіяків” вітаю. Плодіться, розмножуйтесь, підтримуйте генофонд України, бо хто, як не Ви, га???


Ще кілька слів про ФІШКУ.

Місько: “Це подія для мене абсолютно важлива. Для мене було важливо це зробити. Ми із Віктором давно якимось чином перетиналися на концертах, записах... Звичайно, хотілося долучитися до цього, разом виконувати, заспівати... Так сталося і це мене тішить. Що дає такий синтез? Дуже допомагає: і з точки зору професійної, і просто у спілкуванні. Це трошки інший ракурс, ми багато чого побачили, що раніше не зауважували, чи то не дійшли до того. Фішки “Афродизіяків”? Перш за все, це нас збуджує, також людей на концертах. Безперечно, це досвід, нові думки, ідеї. Чи задоволений кліпом? Прикольний, мені – смішно, звичайно, це не екстра фільозофське кіно, але... Чого побажати “Афродизіякам”: щоб ми довго багато і щасливо жили”.

Віктор: “Синтез? Звісно, гадаю, взаємно один на одного впливаємо, передаємо ідеї, енергетику. Мені подобається. Насамперед поєднання минулого і сучасного. Часом, коли я граю у клубах, я раптом переношуся, наче на машині часу, на 30 років назад. Тоді не було клубів – були танці, але атмосфера та сама. У молодість завжди приємно потрапляти... Фішки? Головна – цей альбом записаний на “живо” і, гадаю, дуже вдало. Творчість перекладацька? Працюю над четвертою книгою Гаррі Поттера. Найголовніше, набираємося сили на п’яту книгу наприкінці червня. Щойно вона вийде, перекладачі усіх країн почнуть наввипередки активно перекладати. Ми теж будемо старатися, хоча то тяжко – там буде 800 сторінок! Четверта книга – 600 сторінок. А найдивніше, коли кажеш дітям, вони: “Клас! Буде що читати!” Власна творчість? Поки що ні... Вичікую, набираюся сил із перекладів. Що побажати собі на майбутнє? Побільше таких-от інтерв’ю”.

Змінювала громадянство на “афродизіянство”, вживала “Афродизіяки” (за рекомендацією авторів) усіма можливими способами для отримання остаточної насолоди, врешті, питала, дивилася, писала, клікала мишкою, цокала по клавіатурі і т. д. і т. п. афродизіячка (навіки)

Мрія ТИТАРЕНКО

категорії: музика, стаття

Останній уїк-енд року пройде під знаком «Мертвого півня»

Формальним приводом до нинішнього візиту львівських «зубрів» має стати презентація нового кліпу, що його знято на пісню «Холодно» студією «Radioactive Production».

Ідея зняти вартісне відео — «Холодно», — по суті, перший кліп в історії гурту, знятий на професійну кіноплівку, — народилася, за словами вокаліста Михайла Барбари, за умов «стопроцентного вертепу». У столичному гей-клубі, де «Мертвий півень» давав концерт, музиканти зустрілися за чашкою кави з американськими продюсерами (українського походження) — Марком Головаєм та Дарком Скульським. Останні вибрали таке незвичне місце відпочинку виключно через концерт львівської команди. Так чи інакше, на фантасмагорійній вечірці виникла ідея створення кліпу, призначеного в першу чергу для західного музичного ринку — «Radioactive Production» активно співпрацюють з європейськими MTV та MCM.

Вкладаючи в кліп власні кошти, пан Головай обрав саме пісню «Холодно» — доволі незвичну навіть для розмаїтого репертуару львів'ян. «Карнавальне кіно» — так визначили суть кліпу його продюсери. Використаний кавалок прози Ю.Андруховича (роман «Рекреації»), на думку режисера Йоганна Вульфа, найбільше підходив для фільмування. Попри тотальну карнавалізацію екранного дійства, витвір пана Вульфа максимально наближений до реальності — герої простують в одежі від наймоднішої у Львові мережі магазинів «Сенсус». А використані в сценарії ситуації мають, на думку режисера, бути абсолютно впізнаваними пересічним глядачем. Щодо «Сенсусу», то з цим комерційним проектом напевно ще буде тісно пов'язане подальше життя «Півнів». Директор «Сенсусу» Христина Патик — в миру дружина вокаліста Михайла Барбари — виступає головним фінансистом київської експансії «Мертвого півня». А свій намір рішуче втрутитись у долю гурту пояснює нагальною потребою змінити стан справ. «Мертвий півень» не може залишатись у ранзі «знаменитих, але бідних». «Герої львівського андеграунду претендують на іншу долю», — вважає пані Христина. Від початку 2000 року «Сенсус» так активно опікуватиметься гуртом «Мертвий півень», що Михайло Барбара навіть планує дати майбутньому альбомові промовисту назву «SENSUS». Певно, вбачаючи у цьому чи не єдиний сенс подальшого існування «Мертвого півня».

«Пісня «Холодно» — про «вертепну» реальність нашого покоління — має символізувати сталий рух уперед попри всі негаразди, що часом випадають на долю», — говорить Михайло Барбара. — З іншого боку — це натяк на те, що наш «ідеалізм» рано чи пізно набуде прагматичних рис».

№239

Легенда про «Мертвого Півня»

Культова львівська рок-група невдовзі святкує десятиріччя

 

Цей претензійний епітет - «культова» - група «Мертвий півень» заслужила своєю універсальністю. «Півні» - це завжди значно більше, ніж просто добра музика. Вони, зрештою, не потребують плакатів, футболок, курток зі своїм зображенням. Розчиненість «півнівських» звуків у Львові «працює» на них краще будь-яких рекламних штучок. «Півні» линуть у ефір музикою своєю і голосами ді-джеїв (вокалістка Ярка Якуб'як і гітаріст Ромко Чайка працюють на радіо, колись на «Люксі» працював інший фронтмен - Місько Барбара), так само як і специфічні львівські звуки, від найбанальнішого міського шуму до голосів героїв і демонів Леополіса. «Мертвий півень» - доскональне втілення львівського міфу, а маючи таке потужне трансцендентне, прости Господи, джерело можна завести будь-яку, навіть дуже снобську аудиторію. (В цьому могли переконатися ті, хто колись був на концертах «МП».)
Втім, про популярність, про усілякі шоу-бізнесові справи - зась. Бо що таке «популярність», як її вимірювати, коли вони співають: «нас неможливо не любити»?
І ніхто не переконає мене, що років, припустимо, за 60 якийсь аспірант (аспірантка) не візьметься за дослідження (страшенно наукове) творчості «Мертвого півня». Навіть одного альбому, наприклад того ж «Підземного зоо» 1994 року народження, не кажучи про решту, яких нині ще сім, а за 60 років обов'язково (обов'язково!) буде більше, вистачить для серйозних наукових викладок. Захищають же у Польщі дисертації з львівського міського фольклору, а «півні» це ще ширший, ще глибший, ще відвертіший міф...
Я уявляю цього аспіранта в розгубленості перед цими древніми аудіозаписами, перед цими апокрифами. І як йому розмістити цю музику, цей міф у розграфлених на сакральне і профанне, на трагічне і смішне, святе і грішне, уявленнях про світ? Якщо ця музика постійно вислизає з розставлених пасток, вибухає у зручненьких шуфлядках, якщо вона нестримна і незбагненна, ніби весь схиблений світ? І в який пантеон запхати міського бога Ероса?
Сивочолий науковий керівник спробує пояснити, чого ж це він так шаленів, тішився, чому таким святом був для нього кожний концерт, чому він кричав, танцював, божеволів. Він говоритиме незграбно і банально. Справді, як наважитись і пояснити - чому ж власне їх неможливо не любити?
Бо не пасує сивочолим бути відвертими, якщо це, звичайно, не мудрий львівський Аґасфер напідпитку. Втім, ці останні рідко викладають по універститетах - вони й виринають з нетрів Леополіса лишень на допомогу юним і симпатичним мандрівникам.
Бо треба самим блукати в цих нетрях, загубитись опівдні десь на Старому Ринку, треба самим видиратись під небеса якимись сходами і дуже схожими сходами спускатись у підземелля, шукати притулку у цих ренесансових подвір'ях, і бути трохи бездомним, і трохи сп'янілим, і відчайдушним, і безкомпромісним у вірі, у коханні, у зляганні...
Можливо, я перебільшую, можливо, це все патетика і міфотворення, і примара, і самовпевненість? Але як, ох люди, як можна їх не любити, коли є андруховичева «душа з її кров'ю і реготом», коли в центрі жорстокого і прекрасного світу обертається місто, а світ цей в свою чергу любить тих, хто сміється йому в обличчя!
Тільки не думайте, що це все - оптимізм. Аж ніяк. Чомусь мені здається, що і через 60 років школярам розповідатимуть, що їхня батьківщина починається, як колись починалась «родіна», з жовчного Івана Вишенського, з гайдамаків, що постійно рубають католиків, кріпаків, яких женуть на панщину, і все це відбувається виключно під спів соловейка. Але вони, і серед них, безперечно, наші майбутні дослідники, ще завзятіше шукатимуть трішки іншого образу своєї країни, і шукати їм буде значно легше. І вони будуть дуже схожі на тих, хто 60 років тому, завзято підспівував «півням» і гоцав під «Садок вишневий» (той самий, шевченковий). І у них буде вибір. Усі міські боги, з Еросом на чолі, мені свідки.
Чи знаєте ви українську ніч? Ні, ви не знаєте української ночі! Коли сотню юних і щирих об'єднує те істинне, що їхньою мовою звучить як «рок-музика», те істинне, що їхньою мовою звучить як «Бу-Ба-Бу». І коли так само, точнісінько так само, тішаться самі персонажі Великого Міфу, коли вони зливаються зі своїми адептами, і коли всі «святі в своїй любові». Коли у якомусь із львівських, чи київських клубах, або ще десь, відновлюється зв'язок поколінь, і всі страчені - вже відспівані, і загнані - відкуплені, і навіть Ваня Каїн «вже не сторож».
Можливо, я перебільшую. Можливо, це справді патетика і міфотворення, і примара, і самовпевненість. Але я точно знаю, що для моїх онуків співак і поет Михась Барбара, вокаліст «Мертвого півня», буде кимось на кшталт, скажімо, Уленшпігеля, а гітарист Роман Чайка, чиє ім'я потрапило до «Перверзії» Юрія Андруховича, буде таким само реальним (чи нереальним), як і решта героїв. Натомість я точно знаю, що «легенда про «Мертвого півня» суттєво відрізнятиметься від прекрасних легенд про Моррісона, Кобейна і сиріч з ними. Легенда про «Мертвого півня» не летить навздогін падінню і смерті, вона є викликом падінню, смерті, а також тупості, рогулізму і «українському» «шоу»-«бізнесу», свєтлая єму память...
І я точно знаю, що після всіх поневірянь, блукань, зустрічей у Львові та на околицях, проживши свої пошуки, спустившись з Високого Замку, виринувши з пивниці, загубившись вранці серед облич на Академічній, той гіпотетичний аспірант розпочне своє дослідження так:
«Їм виповнилось десять років, і почалася молодість».
Оксана ГОРЕЛИК.

Пісня про півня

Наскільки я знаю, це станеться от-от - за тиждень, а може, й за місяць: точної дати не пам'ятає ніхто. Існує страшенно багато скперечливих легенд, на самому дні яких студентський романтизм (він же "студентський ідіотизм") кінця вісімдесятих. Коли правда, що час нікуди не дівається, а осідає в якихось, поки що недосяжних нікому зі смертних заглибинах, то там ше й досі від того романтизму мали б залишитися, либонь, порвані струни, деякі сторінки Неборака, Позаяка, Керуака, кілька порожніх пляшок і перших юнацьких презервативів.

 

За тиждень, а може, й за місяць львівській рок-групі "Мертвий півень" виповниться десять років. Це чергове нагадування: в Україні закінчується наше десятиліття. Про це я, мабуть, ще писатиму, а сьогодні - просто констатуємо той факт. Група "Мертвий півень", яка з очевидних причин просить не перекладати їхню назву російською мовою, переходить у стан ветеранства, ближче до всіляких там Animals або Plastic People of the Universe.
Та все ж, якщо вже цю назву необхідно перекладати російською, то замість "петух" хай буде "петел" - тут уже зовсім близько до "петлі", до мертвої петлі, тут пресутній закоханий комедіант П'єро, старофутуристична вигадка.
Думаючи про них, я змінююся. В мені відбувається несамовита оксамитова революція - я не можу не згадувати про них без ніжності. Саме такими, як вони, міг я собі уявити своїх молодших братів і сестру. Я хотів би, щоб ми всі разом мешкали якоюсь анархо-синдикалістською комуною в одній із напіврозвалених львівських вілл, трохи схожій на замок, а трохи на вокзал, де всі від'їжджають. Я хотів би вічно мандрувати з ними кудись подалі від цієї країни нев'янучого бадилля, де "кажуть нам, що нас нема і місця нема" (останнє - даруйте - автоцитата з тієї ж приблизно доби десятилітньої давності, на жаль, нині ще актуальніша).
Бо вони були й дотепер залишаються чимось на кшталт заблудлих у часі й просторі бременських музик. Ми виступали разом в опері й цирку, під землею й під небом (у нашому десятилітті було можливо все). Ми виступали всюди, де назбирувалася сотня-друга ненормальної молоді, якоїсь нерадянської й непострадянської, а - як би це назвати - "європейської", а може, "інакшої"? Проте, здається, ми таки помремо не в Парижі.
Одного разу Вальтер Моссман, німецький поет, наш добрий старий Вальтер, борець проти атомних станцій, антисемітизму й антиукраїнства запросив нас усіх разом аж до Нюрнберга на такий собі фестиваль вільної музики Barchentrffen. Ми давали жару майже до півночі. Була літня ніч у центрі середньовіччя, і юрби різного віку німців аж літали від захвату зі своїми кухлями в руках - під "Б'ютифул Карпати", "Алкохоку", "Птахорізку", "Країну дітей", під будь-яку іншу річ. Сцена була просто неба, п'ять століть тому на цьому ж місці змагалися міннезінгери, але якщо в цьому світі, крім усякого лайна, існує щось таке неокреслюване як драйв, то тієї ночі він був з нами. Потім ми щасливо знемагали в гримерній над поставленим просвітленими організаторами ящиком пива теж, здається, просвітленого.
Потім увійшов добряга Вальтер і сказав приблизно таке: "Слухайте, ви сьогодні змінили в цих людей образ України! Вони побачили її живою й цікавою. Вони знали про неї тільки дві речі - Чорнобиль і мафія, а тепер вони знають ще й вас." Він витримав паузу й продовжив: "Знаєте, ви заслужили великий орден від вашого міністерства закордонних справ. Але, по-перше, ваше міністерство не з тих, щоб за таке давати орден". Він зробив ще одну паузу. "А по-друге, навіщо вам той орден здався?"
Я люблю їх за це аутсайдерство. У наші дні воно може світчити лише про те, що деякі пісні все ще не продаються. Мені подобається, що їх немає в усіх цих лох-парадах, я вже казав, що у своїй країні ми змушені належати до меншин, і це не так уже й погано.
Але, гадаю, ще за якісь десятеліття цієї території (Боже, що з нею буде?) блукатиме якийсь особливий тип людей, яких можна буде впізнавати з півпогляду. І це будуть слухачі вічно живого "Мертвого півня" родом з НАШОГО десятиліття.

Юрій Андрухович
категорії: репортаж

Праздник любви был в Украине с незапамятных времен

Утверждают музыканты «Мертвого півня»

 

Вечером 13 февраля в концертном зале Киево-Могилянской академии праздновали День святого Валентина. И хотя буфет имел вид общественной столовой, а дискотечный зал был слишком большим и неуютным (причем с многочисленными предупредительными объявлениями «Не палити!»), после нескольких бутылок пива все же удавалось абстрагироваться и вдоволь насладиться рок-нирваной. К тому же все неудобства с лихвой компенсировало присутствие на сцене уже довольно известной в Киеве львовской группы «Мертвий півень».
Все таки увлеклись звуками живой музыки, что даже как-то забыли о том, что же их привело на эту тусовку.
- По-моему, мы начинаем отмечать все больше недавно незнакомых нам праздников, - после концерта поделился со мной своими соображениями солыст «Мертвого півня» Михаил Барбара. - А ведь у нас есть свой, национальный - ночь на Ивана Купала. Единственный праздник, во время которого каждый имеет право на свободную любовь.
- Когда говорят про сексуальную революцию, - вступает в разговор Роман Чайка (гитара), - что она началась в 60-х среди студенчества, не верте! У нас это все было еще с незапамятных времен!
- И вы придерживаетесь давних традиций? - спрашиваю.
- У нас есть демократическая договоренность с женской половиной (и Чайка и барбара женаты А.Ц.) о том, что раз в год, на Ивана Купала, мы не имеем друг к другу никаких притензий.
Что ж, хотя и кажется мне, что музыканты немного путают понятия "праздник любви" и "праздник секса", но в целом - чем больше подобных праздников, тем лучше. Не правда ли? Строгое предупреждение "Не палити!" к хозяевам сцены, конечно, не относится.

Анна Цветкова
previosСторінки: 39123...3233343536373839next
← Ctrl         Ctrl →